Станіслав Щокін

Рідне місто Станіслава — Полтава. Виріс він в театральній родині, мама і досі працює в полтавському театрі ляльок. З дитинства знаходитися за лаштунками та на сцені театру було природно, мабуть, звідти й бажання бути актором.

Після навчання у Харківському національному університеті мистецтв ім. і.П. Котляревського, так сталося, що жив на 2 міста. Траплялося що, відігравши ранкову виставу у Полтаві, Станіслав мчав на вокзал аби встигнути провести вечірній новинний ефір Редакції Телевізійної Інформації в Харкові.
Далі були майже 20 років у київському Театрі маріонеток, проекти з режисером І. Задніпряним, зокрема в театральному центрі «Пасіка» при Могилянці, та «Modern Vertep».
І ще, було бажання вчитися й удосконалювати себе в акторській професії. Тому у 2014 році вступив до Київського національного університету театру кіно і телебачення ім. і.К. Карпенка-Карого на спеціальність режисер театру ляльок. Дебют відбувся у рідному театрі, вистава Вінні-Пух, була поставлена за власною інсценівкою за твором А. Мілна. «В акторській професії розуміння режисури, — як прокоментував Станіслав, — корисне можливістю розширити контекст не тільки ролі, але й історії, в якій діє персонаж».

Розпочав роботу у кіно Станіслав, як і більшість акторів, з епізодів. Але тепер має понад 60 фільмів. Для вас, декілька ексклюзивних історій від актора про старт та роботу в кіно.
«Колись були часи без інтернету та соціальних мереж і, якщо ти не випускник Карпенка-Карого, то навряд чи тебе хтось знав у Києві, тож ми, регулярно розносили ще паперові фотографії по кастинг агентствам.

Моя перша роль в кіно, це декілька невеликих епізодів у картині „Завтра, буде завтра“, проте, з великими акторами Сергієм Романюком та Богданом Бенюком. Був епізод, де мого героя сплутали з німецьким шпигуном, та витягали з ванни для розправи. Нагадаю — перша роль! Був тоді молодий, зелений, необізнаний у кінопостановках. Репетиції сцени в ванні, пройшли чудово, в спідньому, а вже після, почув від режисера-жінки „Ну все, тепер роздягаємось, ви ж розумієте знімаємо все, як в житті...“. Мабуть, щось змінилося у виразі мого обличчя (сміється), бо пан Богдан, велика йому за це дяка, швиденько знайшов найбільшого рушника, та показав мені як і коли ним скористатися, щоб безпосередньо перед камерою з’явитися в „костюмі“ вже не Адама, а хоча б Тарзана. Ще дуже багато „німців“, вже одягнутих переважно у військові костюми Hugo Boss, було зіграно мною в кіно.

З режисером фільму „Мати Апостолів“ Зазою Буадзе я знайомий по іншій картині — „Зрадник“. Це, історія, в якій мій герой КДБіст втручається в кіновиробництво, за для викривлення історії боротьби Холодно ярської республіки проти російської більшовистської навали початку 20 століття. І ось, тепер „Мати Апостолів“, мій персонаж це чужорідне тіло для нашої землі, збірний образ найманця без будь-яких проявів людяності. Подібні історії з різницею в сто років. Ворог той же... але кров тече, не сто років тому, а сьогодні. Таких персонажів грати дуже гидко, але ж професію обрав собі сам. І дякую Зазі, за цей акторський досвід. І як же, з подякою не згадати Сашу Пожарського, чудовий актор і ще більший партнер. Всю крайню зміну „билися“ наші герої, а після, постановник трюків каже: „Молодці, відпрацювали повну каскадерську зміну“ і, чесно кажучи, було б важко, як би не такий партнер, як Саня».

На запитання, чи служив в армії, Станіслав з повагою та гумором згадує ті часи. «Я вже пішов до армії після вишу, і був старший за всіх. А служив в оркестрі почесної варти. В мене були дуже інтелігентні обов’язки. По-перше, писар, по-друге, „грав на лірі“. Ліра, це такий атрибут-прикраса військового оркестру, який ти струнко тримаєш, поки інші грають на музичних інструментах.

Інколи, напередодні урочистих заходів за участі оркестру почесної варти, треба було (це „до інтернетівські“ часи) в „аналоговому“ режимі з’їздити до посольства за нотами. Найчастіше начальник оркестру доручав цей приємний обов’язок мені, і в чому цінність, ноти можна було везти „до відбою“, це майже цілий день у звільненні.

Дякую моїм батькам за виховання, все ж таки, коли тобі довіряють, це добре».

Інтерв’ю Світлана Розторгуєва,
редактор Любов Батіг